Пошук себе і своєї ідентичності я люблю порівнювати зі стежкою в тумані, і зараз поясню чому.
Припустимо, ми опинились в тумані, що має видимість в три метри. Як ми зможемо побачити щось на відстані чотирьох метрів? Якщо будемо стояти на місці, навряд щось відбудеться – ми так само будемо бачити все, що незатуманено в радіусі трьох метрів і є в доступі. І тільки, коли зробимо крок в перед, потім ще один, і подолаємо найближчий один метр, нашим очам відкриється щось нове – те, що було сховано туманом, але те, що вийшло з туману завдяки нашому переміщенню в ньому. Туман так само залишився з видимістю в три метри. Змінилось наше місцезнаходження, завдяки чому ми маємо змогу бачити нове.
Пошук себе – як той туман: нічого не видно, усюди все в туманному молоці, і тільки силуети чогось або когось видніються десь вдалині. Звісно, можна напружувати очі і вдивлятись в ту далину, щось фантазуючи про ці силуети. Проте поконтактувати з ними точно не вдасться – доторкнутися до них, спробувати на смак, підтвердити для себе або ж спростувати, а чи ваші то силуети, чи треба шукати геть інші. Не зменшивши відстань до них – не доторкнешся.
Тільки крок, а потім ще один, і ще, може наблизити до чогось нового. Тільки кроки всередину туману допоможуть його розчинити.
Туман в даному випадку може бути невизначеністю, чи ризиком, чи кардинальними змінами, чи особистісною кризою. Проте все це – про пошук себе, про покращення життя, про пошук нових способів жити це життя.
Тож можна продовжувати стояти на місці, роздивляючись все вже давно знайоме, що на відстані трьох метрів, не намагаючись навіть вдивлятись в глибину туману і силуети когось чи чогось в ньому. А можна зрушити з місця, і зробити перший крок. А потім – ще один. І ось очі вже роздивляються щось нове – щось, що вийшло з туману і зʼявилось чіткими деталями. Завдяки руху, завдяки сміливості до руху і прагненню шукати нові способи жити це життя.
© Оlena Ivanchykova, 2024 // © Олена Іванчикова, 2024
Цей матеріал є авторським, усі права на нього захищені.
