У кожного з нас є дрімучий ліс всередині. Там проходять непрохідні зарослі стежки, що тягнуться з минулого. По деяким з них ми іноді прогулюємося з сумом чи радістю. А ще – з ностальгією – про те, що було, про те, що ніколи не повториться знову.
Проте на якісь з них ми намагаємося навіть не зазирати. Бо страшно і боляче. Бо там є досвід, який хотілося б забути, викреслити, затерти в памʼяті.
Розказати про цей ліс комусь іншому – це ризик. Бо спалять, знищать, заблукають. А ще – не зустрінуть вразливим. Бо кожен кущ в цьому лісі – то спогади, а кожна зморшка на дереві – то події давно минулих років.
Але ж, якщо зустрінеться той, хто супроводжуватиме по темним лісовим куткам і буде залишатись поруч, цей досвід буде можливий. Можливим стане роздивлятись весь той біль і залишатись живим. Можливим стане в місцях травмуючих і страшних бачити силу свою і вцілілість. Можливим стане стежку цю пройти до кінця, і вийти на галявину – де буде дихати легко і буде багато весняних квітів. Нарешті, через багато років буде багато весняних квітів.
.
У кожного з нас є дрімучий ліс всередині. І рішення кожного – чи уникати його і вдавати його відсутність, чи помітити, дістати карту і іти в давно забуті місця. Бо той дрімучий ліс – то і є ми – і ти, і я.
© Оlena Ivanchykova, 2024 // © Олена Іванчикова, 2024
Цей матеріал є авторським, усі права на нього захищені.
