Мої кордони – де вони проходять?
І як інші можуть зрозуміти де мої кордони, якщо я сама їх не бачу і навіть не усвідомлюю?
Чи нормально сказати жінці у черзі, щоб трохи відійшла від мене і не підбивала своїм візком для покупок?
Чи нормально сказати “ні” заходу, куди йти зовсім не хочеться, і не боятися при цьому засудження?
Чи нормально висловити своє невдоволення у ситуаціях, коли близькі насідають своїми недоречними зауваженнями з ряду: «Скільки можна худнути, – вже щоки впали?» або Ти довго ще збираєшся вчитися, скільки можна?
Ну чорт забирай, – хочеться крикнути у відповідь – скільки хочу, стільки і худнутиму, причому з підручником в руках, щоб і худнути, і вчитися одночасно.
Кордони просто проламуються у цих ситуаціях, а не те, що порушуються. І за цими кордонами опиняюся я – маленька дівчинка, яка боїться своїм виявом нарватися на ще більшу хвилю агресії та жовчі. Страх зберегти кордони полягає в тому, що я боюся створити ту ситуацію, за якої я не зможу себе відстояти. Що мені доведеться в цих ситуаціях боротися, а я при цьому не хочу ні з ким боротися на мечах. А ще страшно, що своєю поведінкою я викликаю у людей роздратування, і у відповідь на їхню агресивну реакцію я не зможу відповісти. Не зможу на агресію відповісти агресією.
І що я в результаті вибираю: злитися на себе, що не змогла відстояти свої кордони, або йти в цей страх – нариватися на агресію, ставати незручною і промовляти, як зі мною можна, а як не можна?
Я активно працюю зараз над своїми кордонами і часто поки що вибираю перше – злюся на себе та вислуховую розмови про те, яка я і що мені потрібно робити. Але радісно відзначити, що в момент порушення моїх кордонів я вже вмію відстежити цей момент. Я відчуваю це в тілі в першу чергу – мені гаряче, може прилити до щок рум’янець, може перехопити дихання або в роті пересохнути. І все це я нарешті помічаю. І розумію, що це вже великий крок уперед – крок до моєї усвідомленості та розширення поля видимості.
Чому відбувається так, що кордони в буквальному значенні слова бувають м’якими та прозорими, майже відсутніми?
Я думаю, що ноги тут ростуть із дитинства. І якщо в дитинстві дитина навчилася бути дуже зручною для оточуючих, то і в дорослому житті ця людина використовує той самий спосіб взаємодії – як лялька маріонетка, яка смикає тими частинами тіла, за які її смикає хтось інший. І відбувається це тому, що тіло пам’ятає досі, що не можна суперечити, що не можна висуватись, що не можна розуміти. Та багато чого не можна.
А в терапії відбувається новий досвід – я навчуся висуватись і виявлятися зі своєю точкою зору. І я зустрічаюся тут із людиною навпроти, яка не засуджує, а навпаки – підтримує і бачить мене такою, якою я є, у всіх моїх проявах.
І це дуже зцілює.
© Оlena Ivanchykova, 2021 // © Олена Іванчикова, 2021
Цей матеріал є авторським, усі права на нього захищені.
