“Холодні” люди

Холодні в стосунках люди здебільшого контрзалежні. Ззовні – сильні, впевнені й зухвалі. А всередині – налякані діти. Такі налякані, що досі пам’ятають складне дитинство, відсутність емоційної підтримки, фізичну небезпеку від ненадійних дорослих. Тих дорослих, які мали б бути надійними і теплими, але не були такими.

В дорослому житті контрзалежні вже не потребують підтримки, бо вони з нею незнайомі. В них немає ручок, якими вони могли б її взяти й притулити до серця.

«Я все сам» – скаже сильний контрзалежний, а насправді – невпевнений, самотній й колись поранений.

Холодні люди – грандіозні, з таким великим присмаком перфекціонізму й трудоголізму. Завжди зайняті, завжди при справі. Але ж, якщо чесно, – то все від страху залишитись наодинці з собою. Бо наодинці з’являється порожнеча і біль, якої ці люди капець як бояться. Адже порожнечю складно заглушити. І заглушують її частіше ті самі невідкладні справи.

Вони впливають на інших і чинять над ними владу, бо над собою цієї влади не мають. Адже не розрізняють власні потреби, бажання й емоції, тож на що саме тут впливати, – невідомо.

До холодних контрзалежних неможливо наблизитися, бо вони «одинокі вовченята». Тож, як тільки відчують нюхом наближення до себе й скорочення дистанції, – підуть геть. А якщо залишаться, то триматимуть свою оборону міцно і впевнено. Ні, не від ворогів зовсім, а від тих, хто хоч на мить доторкнеться до їх вразливості й слабкості. Вони таких бояться, – це і є їх вороги насправді, що можуть викрити їх страхи й біль.

Обмежують себе й інших в любові й теплоті. Така собі зустріч без зустрічі. Стосунки без справжньої близькості. Надія без виправдання. Біль від неможливості.

Холод від прірви. Бо спільність не стається.

Бо «одинокі вовченята» долають свій шлях одиноко. Навіть якщо фізично поруч хтось є