Контрзалежні люди (ті, яких часто називають холодними й недоступними) насправді зранені і тому сильно недовірливі до світу.
Бо колись мали вони до себе жорстоке ставлення, – від тих важливих дорослих, від яких чекали навпаки захисту, тепла й любові побільше. Проте любов не сталась, а ставалась частіше біль і сльози.
Тому тоді давно вирішили вони, що світу цьому краще не довіряти. А перевіряти стократно перед тим, як пустити когось до себе хоч трішечки ближче. Ні на мить не розслабляючись, а скоріше придивляючись постійно й аналізуючи про всяк випадок кожну дію.
Контрзалежні люди мають такий щільний футляр, крізь який складно проникає навколишній світ: і світ, і люди в цьому світі, й все навкруги. Це такий спосіб забезпечити собі таку важливу безпеку й передбачуваність. Щоб не ранитись знову, як тоді, колись.
Вони не скажуть вам про свої оці рани, як би ви того не чекали. Бо самі біжать від всіх жахливих спогадів, як від урагану. Не хочуть собі (перш за все) зізнаватись в усіх тих трагедіях, що є їх досвідом. Бо зізнаючись, доведеться зустрітись з усім тим болем. А це – неможливо, бо тримають вони таку собі маску впевненості й непохитності. Як захист, насправді, лише як захист та хороше прикриття.
—
Такі люди приходять в терапію обережно, довго-при довго придивляючись і ретельно досліджуючи периметр. Не підпускаючи до себе за милі. Спочатку. Розказуючи про все на світі, лиш тільки не про біль. Його уникаючи щосили. І тільки з часом, коли в цьому периметрі стане достатньо безпечно й надійно, зʼявляється ледь помітний імпульс трошки привідкрили завісу того, що було приховано весь цей час. Страхом, соромом, тривогою й неможливістю то винести.
І це є філігранна робота двох людей на терапевтичній сесії. Коли/якщо вдається ту завісу навіть трохи прибрати, це велике щастя. Для обох. І те, що зміняє життя..
[ текст написано в величезною повагою, теплом і розумінням до всіх контрзалежних людей ]
