Якщо б до дитини ставилися, як до окремого всесвіту – унікального й неповторного, – цікаво, яким би тоді був наш світ. Якими б виростали оці діти і якими дорослими ставали б тоді.
Ці дорослі, скоріш за все, не знали б, що таке сором і провина. Бо їх би не соромили в дитинстві і не викликали почуття токсичної провини. Ці дорослі, напевно, не знали б, про страх проявленості й свою неокейність. Бо, якщо б до дитини ставилися, як до окремого всесвіту – унікального й неповторного, – не було б потреби досягати ще більше, бігти ще швидше й стрибати ще вище, щоб нарешті полюбили, помітили й прийняли. Можна було б зупинитися, видихнути і усвідомити себе в тут і зараз вже достатнім, вже хорошим, вже унікальним. Бо так і є насправді.
Що не кажи, та психотерапія – це часто перший досвід в житті багатьох людей, де трапляється пережити себе вже унікальним і все достатнім, відчути на собі теплий погляд іншої людини навпроти не за якісь заслуги, а тому що я є тим, хто я є. Ось так просто, без додаткових регалій в кишені. Тут в психотерапії можливо віднайти в собі той всесвіт, який був загублений і затоптаний тоді в дитинстві. Його розчавили колись давно фразами «не можна», «не висовуйся», «це не для тебе», «закрий рота», «будь, як всі», «не відсвічуй», «як же тобі не соромно» та різними іншими.
Ми точно не можемо змінити минуле. Проте ми можемо відродити себе справжнього в теперішньому і закласти фундамент для майбутнього, – відродити отой всесвіт, який точно є; він десь тихесенько спить всередині і чекає на свою появу й народження.
Ех, якщо б тільки до нас усіх в дитинстві ставилися, як до окремого всесвіту, ми всі були б набагато щасливіші, вільніші й здоровіші.
© Оlena Ivanchykova, 2024 // © Олена Іванчикова, 2024
Цей матеріал є авторським, усі права на нього захищені.
