Дуже складно у стосунках, де тобі дуже мало місця. Ніби стосунки з кимось є, але тебе у тих стосунках зовсім немає. Ти існуєш лише формально, а не емоційно. Тому що цей хтось перетягує на себе ковдру і наповнює простір лише собою.
Наприклад, телефонує і розказує лише про свої справи. І може так годинами щось розказувати і наприкінці навіть не спитати «Слухай, а ти то як?».
Чи інша річ – цей хтось вирішує за вас обох, що і як потрібно робити, а тебе ставить вже до відома, коли все вирішено і зроблено. І нібито ти є, але є формально, бо твоєї точки зору у прийнятті рішення не запитували. Таке собі житті «постфактум».
Або може таке статися, що людина тебе щось питає, але наче відповідь твоя їй не дуже і потрібна. Відповідаєш, але бачиш, що тебе взагалі-то не слухають, що твої слова ні на що не впливають, що вони не потрібні співрозмовнику. І тоді тут відчуваєш себе, як порожнє місце.
У стосунках, де тобі немає місця або його замало, постійно відчуваєш себе, як це нікому не потрібне порожнє місце у стосунках.
І тоді дуже хочеться стати більш помітним, великим, важливим, – щоб нарешті помітили, нарешті дослухались і почали цінувати. Але все це також не дає наповнення, бо знову ж таки – не заради себе все це робиться, а заради того іншого, у стосунках з яким ти існуєш лише формально, а не емоційно.
Помічаю такі ситуації як у власному житті, так і у житті своїх клієнтів. Вчимося проходити через цю непоміченість та потрохи зрощуємо опору на себе та усвідомлення своїх потреб, зменшуємо цю формальність у стосунках і формуємо фокус на важливому. Складний шлях, але дуже важливий для того, щоб не відчувати порожнечу всередині.
© Оlena Ivanchykova, 2022 // © Олена Іванчикова, 2022
Цей матеріал є авторським, усі права на нього захищені.
