Які часті питання лунають в цій темі:
В цих питаннях мені виділяються такі ключові слова – порівняння, інші, сильніші.
А якщо подивитись на назву феномену самооцінки, то тут і не пахне «іншими», «сильнішими» й «порівняннями», тут є САМОоцінка,- коли фокус направлено всередину в це саме «само». Якщо уявити цю оцінку в вигляді такого прожектора, то він при адекватно сформованій самооцінці повертається всередину. А коли зʼявляються інші, які ще й сильніші, він повертається назовні.
І все, тут ми перестаємо себе бачити. Бачимо інших, бачимо в цих інших їх силу, себе при цьому зменшуючи в порівнянні.
Цікаво, а в чому ваша сила?
Якщо ви так розбираєтесь в силі інших людей, помічаючи її і захоплюючись нею, чи маєте ви експертизу в силі своїй? Це важливе питання в темі самооцінки. Воно повертає до себе, до свого всесвіту, що є всередині.
А тепер трошки інший ракурс теми 👇
Формування нашого Я і розуміння нашого Я починається з формування нашої самоцінності. А самоцінність починає формуватись ще в довербальному періоді, коли навички говорити у нас маленьких ще немає, але є навичка зчитувати поле, тобто помічати інтонацію, тембр голосу, усмішку чи похмурість наших дорослих, реагувати на це і робити висновок – мені тут раді чи ні, про мене турбуються і люблять чи ні. І потім на самоцінність лягає самооцінка і вже її формування. Феномен самооцінки зʼявляється, коли ми починаємо говорити, ходити, знайомитись з оточенням і більше взаємодіяти в такий спосіб зі всесвітом. І цей всесвіт (в лиці наших батьків особливо) починає нам повідомляти якусь інформацію про нас самих. Тут починаються порівняння, ще в дуже маленькому віці, що безумовно починає осідати в тілі, як досвід.
Давайте пригадаємо щось з дитинства:
І в цей момент що відбувається? Розуміння, що я гучний точно гірший в порівнянні з тими тихими. Тобто тут відбувається порівняння. Перший досвід порівнянь відбувається тут.
Що далі? Далі вже в дорослому віці, навіть коли вже батьків чи інших авторитетних фігур немає поруч, ми все одно продовжуємо розхитувати нашу самооцінку порівняннями з іншими. Такий собі феномен, як я називаю «носимо маму чи тата в кишенці» і в такий спосіб вони завжди з нами – зі своєю оцінкою, критикою і суворим поглядом. Говоримо ми щось про себе, але часто їх голосом. Або ж голосом вчителя, тренера, вихователя, – того, хто посіяв всередину оцей досвід порівняння.
.
В психотерапії ми вчимося вирощувати безоціночний і теплий власний погляд до самих себе. Ми вчимося проявляти до себе співпереживання, похвалу і любов. А ще – вчимося чути свій голос, – спершу, можливо, дуже невпевнений і тихий. А потім – голос, який здатен перекричати отой критикуючий і суворий. Голос, що здатен заглушити болючі слова і виростити підтримку. Це – нешвидкий шлях в психотерапії, проте який дає фундаментальний досвід переживання себе окейним і нормальний. І з цієї точки вже спиратись на себе, не програючи поруч з іншими в тому самому порівнянні.
