Сьогодні про травму свідка. Стан, коли в безпосередньому епіцентрі подій не перебуваєш, але бачиш і чуєш про події, глибоко і емоційно їх переживаєш тілом, і тому таку травму отримуєш.
Роздуми після обстрілів і чергових руйнувань багатоповерхівки в Кривому Розі.
Моя травма свідка у війну тісно пов’язана з подіями в Харкові. Я ніколи не забуду свого тілесного відчуття в ту мить, коли зателефонували батьки і сказали, що щойно в квартиру влучили гради. «Ми живі, зараз будемо розбирати те, що зруйновано, не переживай», – сказали вони тоді. Але я чула всі ці слова вже ніби відлунням, наче я на глибині, а вони мені кажуть щось з поверхні. Чіткою і ясною я пам’ятаю лише першу фразу, – «в квартиру прилетіло, в нас влучили». Як відреагувало моє тіло тоді: я завмерла, якийсь час не дихала, перед очима трохи все поплило і перестало для мене мати якийсь сенс. Цей стан я би описала, як зомбований, дисоційований, ніби я – ні я, і все, що навкруги – не зі мною. Після цього дзвінка, що був 3 березня 2022 року, я вважаю, що мої батьки народились в сорочці, а я знаю, що таке, коли моє тіло мені не належить. Я втратила чутливість і мені взагалі не хотілось спілкування. Було лише бажання усамітнитися і проживати свій біль. А біль тим часом постійно поглиблювався з кожною новиною про руйнування рідного міста. Тож, коли я вже не могла його тримати всередині, я повернулась в терапію. І я плакала – довго, багато і без зупинки. Горювала про весь цей досвід. А моя терапевтка мене слухала і розділяла. І так декілька місяців. Тільки після цього моє тіло почало глибоко дихати, а я – помічати життя навкруги.
Тож так, травма свідка також застрягає в тілі. І вона також переживається, як травма, навіть якщо епіцентр подій десь фізично не близько.
Друга схожа реакція в тілі відбулася зі мною нещодавно, – я була на інтенсиві і вранці дізналась, що уламок шахеда прилетів зовсім близько від місця, де була моя родина. Тіло так само завмерло, увімкнулося на якусь мить тунельне бачення, а навколишній світ перестав існувати. Та в цьому випадку я зробила інакше – я поділилась з колегами-терапевтами своїми емоціями і отримала їх підтримку. Потім я пішла на групу і поділилась своїм станом там – я знову плакала про це, і колеги мені співчували, підтримували, обіймали (щиро радію, що це співпало з інтенсивом і я мала таку змогу там). І я видихнула завдяки цьому. Хлюпала від сліз, але видихала.
Це я до чого, – що травма свідка має вплив на тіло. Кожного разу, коли я впускаю в своє життя новини про обстріли, це торкає мене. Завжди, коли я чую чиїсь історії про біль і трагедії, це торкає мене. Глибоко і сильно. І це неминуче робить мене свідком.
Але як обійтися з цим – вирішує кожен з нас. Усамітнюватись і давати можливість травмі застрягати всередині тіла на роки, чи приходити до людей і ділитись болем. Людей, які зможуть зустріти і розділити. Але не казати порожні слова «не переймайся», «ну все ж добре», «заспокойся». Ні, це не допомагає, а навпаки знецінює біль людини. А до тих людей, що вміють чути і залишатися поруч. Навіть без слів, лише своєю присутністю.
Як добре, що я змогла і так, і так. Бо завдяки цьому досвіду і порівнянню цих досвідів я тепер знаю, як вміють зцілювати собою деякі люди.
Друга схожа реакція в тілі відбулася зі мною нещодавно, – я була на інтенсиві і вранці дізналась, що уламок шахеда прилетів зовсім близько від місця, де була моя родина. Тіло так само завмерло, увімкнулося на якусь мить тунельне бачення, а навколишній світ перестав існувати. Та в цьому випадку я зробила інакше – я поділилась з колегами-терапевтами своїми емоціями і отримала їх підтримку. Потім я пішла на групу і поділилась своїм станом там – я знову плакала про це, і колеги мені співчували, підтримували, обіймали (щиро радію, що це співпало з інтенсивом і я мала таку змогу там). І я видихнула завдяки цьому. Хлюпала від сліз, але видихала.
Це я до чого, – що травма свідка має вплив на тіло. Кожного разу, коли я впускаю в своє життя новини про обстріли, це торкає мене. Завжди, коли я чую чиїсь історії про біль і трагедії, це торкає мене. Глибоко і сильно. І це неминуче робить мене свідком.
Але як обійтися з цим – вирішує кожен з нас. Усамітнюватись і давати можливість травмі застрягати всередині тіла на роки, чи приходити до людей і ділитись болем. Людей, які зможуть зустріти і розділити. Але не казати порожні слова «не переймайся», «ну все ж добре», «заспокойся». Ні, це не допомагає, а навпаки знецінює біль людини. А до тих людей, що вміють чути і залишатися поруч. Навіть без слів, лише своєю присутністю.
Як добре, що я змогла і так, і так. Бо завдяки цьому досвіду і порівнянню цих досвідів я тепер знаю, як вміють зцілювати собою деякі люди.
© Оlena Ivanchykova, 2023 // © Олена Іванчикова, 2023
Цей матеріал є авторським, усі права на нього захищені.
