Будь-яка поляризація народжує великі вимоги до себе. Здебільшого ми прагнемо до тієї полярності, яка нам бачиться зі знаком плюс, а від тієї, яку переживаємо поганою, – навпаки відштовхуємося. І життя, де є лише ці дві полярності, дуже категоричне по суті, вузьке і несвободне. Бо є лише чорне і біле – напівтонів не існує.
Наприклад, якщо з дитинства мене фокусували на хороших оцінках, як на «потрібній» полярності, тоді щось інше в моєму житті неприпустимо. Життя з трійками в щоденнику бачиться жахіттям.
Або є якась картина світу, якою повинна бути дівчинка, – грати у ляльки, ходити в охайній сукні і начищених черевичках, і тоді ганяти у футбол, бігати у штанцях чи стригти волосся «під хлопчика» неможливо.
І якщо у житті немає напівтонів і чогось середнього, де можна бути дівчинкою і займатися футболом одночасно, то життя тоді може виявились дуже однобоким, – з перфекціонізмом, постійною фоновою напругою і синдромом відмінника.
Часто клієнти приходять з такою поляризацією у житті. «Або так, або ніяк,» – кажуть вони зазвичай. Тіло напружується, дихання переривається, інколи з’являються сльози. Бо тримати це все на плечах вже не вистачає сил. І тоді розпочинається довга історія, частіше – з дитинства, де беруть початок ці вимоги до себе, оце «чорне і біле», неможливість помилок і спроб жити на трійку. Цьому потрібно дати час, – проговорити складні почуття і одягнути спогади в слова.
А потім, коли величезний біль і напруга вийдуть назовні, і стане трохи легше, ми починаємо з клієнтами відшукувати нові способи дії і прокладати невеличкі кроки у напрямку нової поведінки і життя з напівтонами. Де буде місце і трійкам, і футболу і зачіскам «під хлопчика».
© Оlena Ivanchykova, 2022 // © Олена Іванчикова, 2022
Цей матеріал є авторським, усі права на нього захищені.
