Почуття провини в еміграції (іноді з гірким присмаком ніяковості й незручності) посідає якесь почесне місце серед переживань і тягарів еміграції в цілому. Тому я вирішила про це трохи написати. Тут мої роздуми і усвідомлення, що навіяні сесіями з клієнтами-емігрантами.
Я думаю, що слід чітко розрізняти еміграцію під час війни і еміграцію в якісь далекі мирні часи (коли то була історія про «заробітки» чи пошук кращого життя), бо це геть різне. Адже тоді, я фантазую, не було такого розщеплення і розділення світів на «мирний/воєнний», побажань «солодких снів» і на противагу – «тихої ночі», а на питання «як справи?» раніше точно не відповідали «всі живі – то і добре».
Оцей контраст, як на мене, почуття провини і загострює. Ніби я тоді, з цим своїм мирним життям, якийсь недоречний і далекий до тих, хто там у війні. Тут і зʼявляється оце неяковіння поруч з провиною. Під провиною я маю на увазі і провину того, хто виїхав, і того, хто вижив, і того, хто живе мирне життя, і того, хто зараз має опалення і світло, і того, хто подорожує, і того, хто іще щось, і іще щось і іще.
Памʼятаю, як одна з моїх клієнток, яка в еміграції від початку повномасштабного, на першій сесії запитала мене (я на той момент жила в Києві): «А вам точно комфортно, що на мене не летять ракети?» Звісно, мені було з цим окей. Але памʼятаю, як я вразилась тоді цьому ніяковінню і недоречності.
Але зараз, коли я вже доєдналась до рядів цієї клієнтки і багатьох інших в еміграції, я хочу твердо сказати, що:
за кожен свій ВИБІР ми платимо відповідну ЦІНУ, завжди!
І вона у нас сильно різна ця ціна, – у тих, хто за кордоном і у тих, хто живе в «гарячих» регіонах України.
Тож хочу повернути ваш фокус уваги саме на цю ціну, яка точно є, як результат прийнятого вибору виїхати або не повернутись.
Ця ціна в більшості випадків – це життя з чистого аркушу, де майже всі процеси – зі старту. Скільки б вам не було, 20, 30 чи 50. ВСЕ З НУЛЯ. Вивчення мови з нуля (можливо, тієї, яку ніколи не хотіли вчити), повне занурення в незрозумілий світ з іншим менталітетом, правилами, владою. Іноді – косі погляди до себе, ну бо тут ти точно інший. А ще – легалізація, в якій треба доводити, що ти здатен, що достойний, що можеш. Мами з маленькими дітьми – то мій захват і визнання. Ви, як ніхто, знаєте всі складнощі життя в еміграції, бо маленькі діти – це лікарі, няні, садочки, гуртки, перші вчителі й десятки непростих контактів з зовнішнім світом, де все стається з вами вперше в житті. Таке собі занурення на максималках.
Цим вибором ми отримуємо безпеку, сон вночі тощо. Але ціну платимо також.
І мені здається, важливо бачити і то, і то.
Тож, якщо провина ця вам знайома, спробуйте поставити поруч з нею ціну, що вами платиться щодня. Хай вони вдвох постоять і повідчуваються разом. Можливо, це трохи додасть опори і іншого фокусу. А можливо – вгамує тривогу, що часом гойдає туди-сюди.
.
[ Хочеться додати, що я ні в якому разі не порівнюю, не схиляюсь до полюсів «правильно/неправильно», «варто чи не варто». Все дуже індивідуально і кожен має право на свій власний вибір. І на ціну також право має ]
