
Досвід розщеплення в еміграції на фоні новорічних свят ще більш помітний.
Хтось відчуває це, як «душа зветься на частини», хтось – як «не можу знайти собі місця», а хтось – «все точно буде колись, як раніше».
Проте ні, не буде. Бо це неможливо.
Я маю досвід життя у війні. А тепер я ще маю досвід еміграції. І по моїх відчуттях, розщеплення множиться в рази, коли ти відірваний від контексту. Точніше коли ти «поза контекстом». Війни і рідного краю. Коли ти далеко. І якщо ти не в місці, де твоя більшість. Коли ти «там вже не свій», ніби, а «тут ще не свій» ( і не факт, що колись своїм станеш).
Тепер я краще розумію про фонову тривогу клієнтів-емігрантів і про відчуття ніяковості чи провини. А ще про життя на паузі, що пишеться на чернетку (подумати тільки, в когось – майже 4 роки чернетки). Тепер мені зрозуміло, що значить чути вухами вибухи, а очима бачити фейерверки або ж європейські гучні трамваї. І, як це знаходитись десь на відпочинку, в безпеці, й паралельно читати про обстріл рідного міста. А згодом дізнатись про загибель когось зі знайомих. Через той клятий обстріл.
Сюрреалізм?
Ні, життя. І тотальне розщеплення в цьому житті.
Хочеться закликати тут до двох речей.