Результат довготривалої терапії, як на мене, виглядає приблизно так.
Потужній стовбур велетенського дерева підноситься до неба. Крона дерев хитається по вітру, але не ламається під його поривами. Бо крона вже гнучка й витривала. Коріння глибоко уходить в землю, створюючи опору цьому деревʼяному каркасу. Кожен міліметр розгалуженої кореневої системи тягнеться до води, поживних речовин чи мʼякішого ґрунту, бо в цьому є життєва потреба.
Запит в терапію може вміщувати різні потреби: бажання зміцніти, підпитатись водою чи потоваришувати з вітром. Проте дерево не виростає в такого велетня за пару тижнів. І дружба з вітром не будується за декілька днів. По росточку, по шматочку подовжується листя, коріння, зміцнюється стовбур. Виклики до середовища стають більш впевненими, відчуття себе стає більш опорним. А широченна за масштабами поверхня здатна вмістити в себе все різноманіття цього унікального світу – здатна обирати по-різному, діяти по-різному, жити по-різному. Вже не боятися вітру, а грати з його потоками в захопленні й радості.
Терапія створює такий сприятливий ґрунт – безпечне середовище й надійність стосунків – на який можна спертися, в якому можна прорости й витягнутися до неба своїми бажаннями, мріями, стриманими почуттями і прагненнями.
Терапія забезпечує тінь для відпочинку, зупинки й усвідомлень. Вона ж закликає сонце, під яким хочеться рости, прагнути й діяти.
В терапії можна просто бути. Без вимог «рости швидше», без очікувань «будь міцнішим», без ілюзій «стань іншою порою дерева». Це все залишається за межами терапевтичного простору. Тут, в терапії, можна дихати кожною клітинкою своєї поверхні таким, яким ти вже є.
Бо ти вже є, таким яким ти є. Адже ми рідко дивимось на дерево з критикою чи бажанням змінити. Ми більше споглядаємо, милуємось, затамовуємо подих. І так, в терапії є ще один нюанс – ми іноді затамовуємо подих від усіх змін й почуттів, які стаються. Тож хай вони стаються, будь ласка
© Оlena Ivanchykova, 2024 // © Олена Іванчикова, 2024
Цей матеріал є авторським, усі права на нього захищені.
